Это важно.

Мы предлагаем удобный сервис для тех, кто хочет купить – продать: земельный участок, дом, квартиру, коммерческую или элитную недвижимость в Крыму. http://crimearealestat.ucoz.ru/ Перепечатка материалов разрешена только при условии прямой гиперссылки http://allmedicine.ucoz.com/

Поиск

Реклама

Statistics


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Нас смотрят

free counters

Ссылки.

Мы предлагаем удобный сервис для тех, кто хочет купить – продать: земельный участок, дом, квартиру, коммерческую или элитную недвижимость в Крыму. http://crimearealestat.ucoz.ru/

Чат

75. Периферичні судинорозширювальні засоби
Апресин (гідралазин, депресин — 1-гідразинофталазину гідрохлорид).
Фармакокінетика. Добре абсорбується з травного каналу. Після прийому всередину максимальна концентрація досягається через 4—5 год., після внутрішньовенного введення — через 15—20 хв. Препарат біотрансформується переважно в печінці шляхом гідроксилювання і кон'югації з глюкуроновою кислотою та ацетилювання. Виводиться переважно з сечею (86%), у вигляді метаболітів з калом (10,5%) протягом 24 год. При патології шлунка екскреція подовжена.
Фармакодинаміка. Апресин — артеріальний судинорозширювальний засіб. Механізм дії пов'язаний переважно з блокадою фосфодіестерази, накопиченням цАМФ, незначною симпатолітичною та адреноблокуючою активністю. Апресин зменшує тонус артерій серця, нирок, внутрішніх органів, мозку, черевної порожнини, шкіри, м'язів. Зменшує навантаження на міокард і збільшує систолічний об'єм крові. Поліпшує ниркову гемодинаміку, посилює нирковий кровообіг. Апресин є антиагрегантним засобом: пригнічує утворення тромбоксану А2.
Показання: гіпертензивна (гіпертонічна) хвороба переважно І—II ступеня. Апресин часто комбінують з іншими антигіпертензивними засобами (адельфан, трирезид та ін.).
Протипоказання: ідіосинкразія, червоний системний вовчак, периферичний неврит, значні атеросклеротичні зміни судин серця.
Побічна дія: тахікардія, напади стенокардії (вводити з β-адреноблокаторами), пульсуючий головний біль, гіперемія обличчя (внаслідок виділення гістаміну), нудота, блювання, діарея, гіперсекреція залоз шлунка, анемія, лейкопенія, тремор, парестезії, поліневрит — при тривалому застосуванні. Тяжкі ускладнення — гідралазиновий синдром (подібний до системного червоного вовчака), ревматоїдний артрит (внаслідок аутоімунної реакції). Іноді розвивається непереносність (гарячка, шкірний висип, поліневрит, кровотеча з травного каналу, анемія). Тяжкі ускладнення потребують відміни препарату.
Діазоксид — похідна сполука тіазиду.
Фармакокінетика. Препарат швидко абсорбується. Після введення внутрішньовенно ефект розвивається через 3—5 хв., триває 2—4 год., усередину — 12 год. У плазмі крові зв'язується з білками. Метаболізується до 60% препарату, решта виводиться в незміненому стані з сечею.
Фармакодинаміка. Діазоксид переважно впливає на артеріоли, розслаблює гладкі м'язи стінки кишок, міометрій, гальмує клубочкову фільтрацію та секрецію сечової кислоти у канальцях нирок, затримує натрій і воду. Механізм дії — активація калієвих каналів.
Показання: гіпертензивний криз.
Протипоказання: гострі порушення мозкового кровообігу, гострий період інфаркту міокарда, підвищення чутливості до препарату.
Побічна дія пов'язана з розширенням артеріол і компенсаторним посиленням роботи серця — тахікардія, стенокардія, ядуха. У випадках тривалого введення розвивається картина цукрового діабету (знижується секреція інсуліну), гірсутизм, гіперурикемія, набряки. Може пригнічуватися перистальтика кишок (запор).
Міноксидил, пінацидил за механізмом дії подібні до діазоксиду. Препарати застосовують для лікування при артеріальній гіпертензії, комбінують з β-блокаторами та діуретичними засобами.
До спазмолітичних засобів, які розширюють артерії і вени, належать також дибазол, папаверину гідрохлорид, но-шпа, магнію сульфат, натрію нітропрусид.
Дибазол
Фармакодинаміка. Препарат має пряму спазмолітичну дію на гладкі м'язи, стінки судин, внутрішніх органів, у зв'язку з чим знижує артеріальний тиск. Дибазол стимулює функції спинного мозку, синтез інтерферону.
Показання: артеріальна гіпертензія, гіпертензивний криз.
Побічна дія: зменшення систолічного об'єму крові, погіршення показників ЕКГ.
Папаверину гідрохлорид
Фармакодинаміка. Препарат блокує активність фосфодіестерази та креатинфосфокінази, змінює конформацію скоротливих білків, знижує тонус гладких м'язів стінки судин і внутрішніх органів, внаслідок чого знижується артеріальний тиск.
Показання: спазм гладких м'язів органів черевної порожнини, сечових шляхів, периферичних судин, судин мозку, гіпертензивний криз — у поєднанні з іншими препаратами (папазол, ніковерин).
Побічна дія: гіперемія обличчя.
Но-шпа має порівняно з папаверином більш виразну і тривалу спазмолітичну дію. Входить до складу таблеток нікошпану. Як і папаверину гідрохлорид, викликає ускладнення дуже рідко.
Магнію сульфат має антигіпертензивну дію, центральну (заспокійливу) та периферичну міотропну (конкуренція з кальцієм). Крім того, магнію сульфат пригнічує проведення імпульсів у автономних вузлах. При введенні всередину антигіпертензивна дія не виявляється, оскільки препарат практично не абсорбується у травному каналі.
Показання: гіпертензивний криз.
Натрію нітропрусид (натрій нітрозилпентаціаноферат).
Фармакокінетика. Антигіпертензивний ефект натрію нітропрусиду розвивається у перші 2—5 хв, а припиняється через 1—3 хв після закінчення введення.
Фармакодинаміка. Фармакологічний ефект зумовлений групою Fe — NO, антигіпертензивна активність якої у 500—1000 разів вища, ніж нітрогрупи N02. Ступінь зниження артеріального тиску залежить від швидкості введення препарату і концентрації його в крові, ефект зумовлений розширенням артеріол, меншою мірою — вен і зниженням периферичного опору. Препарат може викликати ортостатичну артеріальну гіпотензію. Антигіпертензивний ефект супроводжується збільшенням частоти скорочень серця.
Після незначного зниження артеріального тиску і підвищення систолічного об'єму крові наповнення лівого шлуночка знижується, а систолічний і хвилинний об'єм крові зростає. Функція серця при гострому інфаркті міокарда поліпшується. Цим і зумовлено призначення препарату хворим на інфаркт міокарда, при набряку легень і в певних стадіях шоку.
Нирковий кровообіг і клубочкова фільтрація не змінюються, а секреція реніну підвищується. Препарат вводять внутрішньовенно крапельно у 250 мл 5% розчину глюкози.
Показання: гіпертензивний криз, керована артеріальна гіпотензія під час хірургічних операцій (щоб знизити кровотечу), синдром Рейно, гострий інфаркт міокарда, гостра лівошлуночкова недостатність серця, кардіоміопатія, аневризма аорти. Призначення у високих дозах може спричинити зменшення скоротливої здатності міокарда.
Побічна дія: ортостатична артеріальна гіпотензія, тахікардія, блювання, запаморочення. У таких випадках зменшують дозу або припиняють приймання препарату.
Передозування може викликати метгемоглобінемію. З пересторогою слід призначати препарат людям похилого віку, при порушенні функції нирок. Накопичення тіоціанідів у крові внаслідок тривалого (3 тижні) застосування препарату може викликати явища гіпотироїдизму. Для дітей і вагітних препарат протипоказаний.
76. Антигіпертензивні засоби, що впливають на ренін-ангиотензін-альдостеронову систему. Комбіновані антигіпертензивні засоби
Ренін — це фермент, який синтезується в нирках. У крові впливає на ангіотензин, β-глобулін, внаслідок чого утворюється неактивний деканептид ангіотензин.
Ангіотензин під впливом ангіотензинперетворювального ферменту метаболізується на октапептид — ангіотензин II, який є одним з найактивніших ендогенних судинозвужувальних речовин. Ангіотензин II стимулює виділення альдостерону наднирковими залозами, затримує завдяки цьому Na і воду в організмі, підвищує секрецію К+. Тобто накопичення в організмі ангіотензину II і секреція альдостерону є результатом дії ангіотензинперетворювального ферменту.
Ангіотензинперетворювальний фермент бере участь не тільки в активації ангіотензину, а також в інактивації брадикініну, одного з найактивніших судинорозширювачів. Активізуючи накопичення ангіотензину II й альдостерону, цей фермент сприяє підвищенню судинного тонусу. З іншого боку, ангіотензин II сприяє інактивації брадикініну, активізуючи дію ендогенної судинорозширювальної речовини — інгібітора ангіотензинперетворювального ферменту.
Класифікація. Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту (ІАПФ) поділяють на засоби, що містять:
1) сульфгідрильну групу (каптоприл);
2) карбонільну групу (еналаприл, лізиноприл);
3) фосфорильну групу (фозиноприл — моноприл).
З препаратів 2—3-ї груп, крім лізиноприлу, всі інші є пролікарськими засобами, тобто в організмі перетворюються на активні сполуки, які є інгібіторами ангіотензинперетворювального ферменту. Каптоприл належить до короткодіючих засобів, інші — до тривалодіючих. Водорозчинним препаратом, який в організмі не перетворюється, є лізиноприл. Він має тривалу дію (до 36 год.). Фозиноприл, на відміну від інших, може біотрансформуватися в печінці й нирках, що дає змогу розширити спектр показань до застосування.
Каптоприл (капотен — l-[(2S)-3-Mepкапто-2-метилпропіоніл]-L-пролін) — перший інгібітор, який конкурентно пригнічує ангіотензинперетворювальний фермент, що уповільнує перетворення неактивного ангіотензину І на активний — ангіотензин II.
Інгібітори РААС (інгібітори ангиотензінперетворювального чинника — АПФ):
1) що містять сульфагидрильну групу — каптопріл (капотен);
2) що містять карбоксильну групу;
3) еналапріл (едніт, ренітек, енам, енап, енапріл);
4) раміпріл (трітаце);
5) лізінопріл (пріпівіл, дапріл);
6) цилазапріл (інхибейс);
7) моекспріл (ефективний при лікуванні жінок в менопаузі поста);
8) фосфоровмісткі: фозінопріл (моноприл) — не вимагає корекції при лікуванні хворих з нирковою недостатністю.
Інгібітори АПФ розширюють периферичні судини, знижують АТ, застосовуються при артеріальних гіпертензіях і серцевій недостатності. Побічна дія — кашель; протипоказання — двосторонній стеноз ниркових артерій або стеноз артерій єдиної нирки з азотемією.
Блокатори рецепторів ангіотензину II
Класифікація:
Блокатори рецепторів ангіотензину II поділяють за хімічною будовою:
1) біфенілтетразоли (лозартан та його похідні — ірбезартан та ін.);
2) небіфенілові тетразоли (епрозартан та ін.);
3) негетероциклічні сполуки (вальзартан та ін.).
Механізм антигіпертензивного ефекту блокаторів рецепторів ангіотензину II (типу AT II) пов'язують зі зниженням загального периферичного судинного опору.
Від інгібіторів ангіотензинперетворювального ферменту блокатори рецепторів AT II відрізняються:
1) відсутністю побічної дії, зумовленої підвищенням вмісту брадикініну і речовини Р (кашель, ангіоневротичний набряк, артеріальна гіпотензія);
2) більшою селективністю до рецепторів — усуванням усіх ефектів ангіотензину II незалежно від механізму продукції його у тканинах;
3) м'якшим впливом на ниркову гемодинаміку, без впливу на внутрішньониркову кінінову систему;
4) посиленим впливом ангіотензину II на AT ІІ-рецептори, що забезпечує регуляцію процесів репарації та інші лікувальні ефекти.
Лозартан має високу спорідненість з рецепторами AT II. Завдяки цьому препарат має антигіпертензивний вплив, зменшує резорбцію натрію в ниркових канальцях, викликає регрес патологічно ремодульованого міокарда та судинної стінки.
Фармакокінетика. Лозартан швидко абсорбується у травному каналі. Максимальний вміст у крові реєструється через годину. Проникає в різні органи і тканини. Перетворюється в печінці. Екскретує разом з метаболітами переважно з жовчю, тому навіть при тяжких захворюваннях нирок немає потреби в корекції доз.
Показання: артеріальна гіпертензія.
Побічна дія: головний біль, запаморочення, рідко тахікардія, ортостатичний колапс, гіперкаліємія, дуже рідко кашель.
Епрозартан, ірбезартан, вальзартан за активністю і тривалістю дії перевищують лозартан.
Комбіновані антигіпертензивні засоби
Комбіновані антигіпертензивні засоби мають забезпечувати зниження кількості застосовуваних хворими лікарських засобів і підвищення ефективності лікування. У клінічній практиці застосовують адельфан — езидрекс, трирезид, синіпрес, бринердин, кристепін, нормотенз, хомвіотензин. Адельфан — езидрекс містить невротропну речовину резерпін, периферичний судинорозширювальний засіб гідралазин — апресин, діуретик — дихлотіазид. Сумація ефектів цих засобів забезпечує триваліший антигіпертензивний ефект.
Гіпертензивний криз — це раптове підвищення артеріального тиску, що потребує негайного його зниження, щоб запобігти ушкодженню органів. Препарати для зняття гіпертензивного кризу, які вводять парентерально: натрію нітропрусид, нітрогліцерин, клофелін, фуросемід, еналаприл, гідралазину гідрохлорид, діазоксид, пентамін, дибазол, магнію сульфат, німодипін. Перорально і сублінгвально при гіпертензивному кризі призначають каптоприл, ніфедипін, клофелін.
Клофелін (Clophelinum)
Таблетки по 0,000075; 0,00015 г; в ампулах по 1 мл 0,01%; тюбик-крапельник по 1,5 мл 0,125; 0,25 та 0,5% розчину.
Усередину по 0,000075 г 2—4 рази на добу; внутрішньом'язово та підшкірно по 0,5—1,5 мл 0,01% розчину; внутрішньовенно по 0,5—1,5 мл 0,01% розчину (розводять у 10—20 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вводять повільно протягом 3—5 хв); очні краплі призначають 2—4 рази на день.
Таблетки по 0,25 г. Усередину по 0,25—0,5 г 2—3 рази на день.
Таблетки по 0,1 г; в ампулах по 1 мл 2,5% розчину. Усередину по 0,1—0,2 г 2—3 рази на день; підшкірно та внутрішньом'язово по 1—1,5 мл 2,5% розчину.
Таблетки по 0,1 і 0,25 мг. Усередину по 0,005—0,1 мг 2—3 рази на день.
Таблетки по 0,01 і 0,04 г; в ампулах по 5 і 1 мл 0,1% розчину. Усередину по 0,01 г за 15—30 хв до прийому їжі 3 рази на добу з поступовим підвищенням дози до 20—40 мг 3—4 рази на день; внутрішньовенно по 1 мл у 20 мл 40% розчину глюкози.
Таблетки по 0,001 і 0,005 г. Усередину по 0,5 мг перед сном, потім по 1 мг 3—4 рази на день з поступовим підвищенням дози до 4—20 мг на добу.
В ампулах по 5, 10 і 20 мл 25% розчину. Внутрішньом'язово (іноді під час гіпертензивного кризу внутрішньовенно повільно) по 5—20 мл 25% розчину.
В ампулах по 0,025 і 0,05 г. Внутрішньовенно крапельно (розчинити в 500 мл 5% розчину глюкози). Початкова максимальна доза 0,5—5 мг/кг маси 2—8 мг/кг/хв. 3 рази на день (не більше 0,04 г).
Таблетки по 0,01 і 0,02 г. Під язик по 0,01—0,02 г.
Таблетки по 0,025 г. Усередину по 25 мг 2—3 рази на добу. Якщо через 2 тижні ефект не настає, дозу підвищують до 50 мг 2—3 рази на добу.
Таблетки по 0,025; 0,05; 0,1 г. Усередину по 12,5—25 мг 2—3 рази на добу.
Таблетки по 0,005; 0,01; 0,02 г. Усередину по 0,005—0,01 г 1 раз на добу. Через тиждень дозу підвищують до 0,01—0,02 г на добу. Таблетки по 0,005; 0,01; 0,02; 0,04 г. Усередину по 0,005 до 0,04 г на добу одноразово.
Таблетки по 0,004 і 0,02 г; в ампулах по 1; 2; 5 мл 0,5% і 1% розчину. Внутрішньом'язово, внутрішньовенно по 3—4 мл 1% розчину або 6—8 мл 0,5% розчину; усередину в комплексі з папаверином, теоброміном, фенобарбіталом — по 0,02 г 2—3 рази на день.
Таблетки по 0,04 г; супозиторії ректальні по 0,02 г; в ампулах по 2 мл 2% розчину. Усередину по 0,04—0,06 г 3—4 рази на добу; підшкірно, внутрішньом'язово, внутрішньовенно по 1—2 мл.
Таблетки по 0,04 г; в ампулах по 2 мл 2% розчину. Усередину по 0,04—0,08 г 2—3 рази на добу; підшкірно, внутрішньом'язово, внутрішньовенно по 2—4 мл. Таблетки по 0,01, 0,005 г. Усередину по 0,005—0,01г 1 раз на добу. Таблетки по 0,05 г. Усередину по 0,05г 1 раз на добу.
77. Механізм дії діуретиків. Класифікація діуретиків
Сечогінні засоби (діуретики) — лікарські засоби різної хімічної будови, які сприяють збільшенню виділення сечі і зменшенню вмісту рідини в організмі. У зв'язку з тим, що в механізмі сечогінної дії більшості препаратів головне значення має збільшення екскреції з організму солей, засоби цієї групи ще називають салуретиками (солегінними).
Діуретики — ліки, що збільшують виведення рідини з організму з сечею. Головна роль в регуляції кількості рідини і осмотично активних іонів (натрію і хлору) в організмі належить ниркам. За добу з судинних клубочків в нефрони фільтрується більш ніж 150 л ультрафільтрата плазми, а виділяється близько 1,5 л кінцевої сечі. Отже, в нефронах реабсорбується 96% рідини, тому навіть незначне лікарське пригноблення процесу реабсорбції веде до вираженого збільшення сечовиділення.
У проксимальних відділах нейрону реабсорбується ⅔ ультрафільтрату плазми, при цьому реабсорбція іонів натрію, хлору, кальцію, фосфору, бікарбонату, глюкози і амінокислот відбувається ізоосмотично, з відповідною кількістю води. Стінка проксимальних звитих канальців проникна для води, тому при збільшенні осмотичного тиску навколо канальців (у інтерстіциї нирки) вода у великій кількості виводиться з просвіту канальців і зберігається в організмі.
У товстому відділі висхідного коліна петлі Генле (непроникному для води) відбувається активна (з витратою енергії і проти концентраційного градієнта) реабсорбція іонів хлору і натрію, які поступають в нирковий інтерстіций і створюють у ньому гіперосмію, що забезпечує реабсорбцію води з проксимальних звитих канальців, низхідного коліна петлі Генле, а також дистальних відділів нефрона за наявності ефекту антидіуретічного гормону задньої частки гіпофіза (вазопресина), що робить дистальні відділи нефрона проникними для води. Пригнічення реабсорбції хлору і натрію в петлі Генле веде до значної їх втрати разом з осмотичною водою, тобто до збільшення діурезу. У дистальних відділах нефрону здійснюється реабсорбція іонів натрію (під контролем гормону кори надниркових альдостерона) і води (під контролем вазопресину).
Сечогінні засоби (діуретики) — це лікарські препарати, які, блокуючи транспортні системи ниркових канальців, сприяють виведенню з організму надлишку електролітів і води, нормалізації внутрішнього середовища. Вони усувають набряки, зменшують вміст рідини в порожнинах тіла. Поряд з цим, у зв'язку з виділенням з організму іонів N+ і води під впливом сечогінних засобів знижується артеріальний тиск. Це використовується для лікування гіпертонічної хвороби.
Практичне значення має класифікація діуретиків, за якою розрізняють:
1) препарати, які впливають на функцію епітелію ниркових канальців — дихлотіазид, фуросемід, кислота етакринова, діакарб;
2) калійзберігаючі діуретики — тріамтерен, спіронолактон;
3) осмотичні діуретики — маніт, сечовина.
За здатністю гальмувати реабсорбцію Nа+ в ниркових канальцях (отже і за силою дії) діуретики поділяють на такі групи:
1) сильні (гальмують реабсорбцію на 10—20%) — фуросемід, кислота етакринова, маніт;
2) середньої сили дії (гальмують реабсорбцію на 5—8%) — дихлотіазид;
3) слабкі діуретики (гальмують реабсорбцію не більше як на 3—5%) — спіронолактон, тріамтерен.
За тривалістю дії їх поділяють також на три групи:
1) екстреної дії — маніт, фуросемід, кислота етакринова;
2) середньої дії — дихлотіазид, тріамтерен;
3) повільної, але тривалої дії — спіронолактон.
Враховуючи характер і механізми впливу діуретичних засобів на функціональні елементи нефрона, основними показаннями до застосування їх у медичній практиці слід вважати:
1) набряки та накопичення води і солей в порожнинах тіла, зокрема при серцевій, нирковій чи печінковій недостатності;
2) гіпертензію, оскільки діуретики зменшують об'єм внутрішньосудинної рідини і знижують чутливість судин до катехоламінів;
3) нефрогенний нецукровий діабет (для зменшення діурезу);
4) ідіопатичну гіперкальціюрію (для попередження розвитку сечокам'яної хвороби).
78. Сечогінні засоби, що діють на рівні клітин ниркових канальців
До засобів, які порушують транспорт натрію через апікальну мембрану клітин стінки ниркових канальців, відносять тріамтерен, амілорид, спіронолактон. Вони діють на рівні дистального відділу нефрону.
Тріамтерен (птерофен — 2, 4, 7-три-аміно-6-фенілтеридин) належить до похідних птеридину, подібного до фолієвої кислоти.
Фармакокінетика. Препарат добре абсорбується при застосуванні всередину. Ефект настає через 15—20 хв і триває 6—8 год. Максимальна концентрація в крові визначається через 1,5—2 год. Виводиться головним чином нирками. Інтенсивно секретується у проксимальному відділі нефрону. Т½ становить 45—70 хв.
Фармакодинаміка. Тріамтерен зменшує надходження натрію з просвіту канальця всередину клітини, що зумовлено подібністю молекули препарату до гідратованого іону натрію, внаслідок чого він взаємодіє з білком-переносником. Завдяки такій конкуренції порушується транспорт натрію всередину клітини. Зменшення внутрішньоклітинного пулу натрію негативно позначається на активному транспорті його крізь базальну мембрану.
Особливістю дії тріамтерену є те, що він не впливає на екскрецію калію з сечею. Внаслідок цього концентрація калію в сироватці крові не зменшується, що дає змогу в разі потреби застосовувати тріамтерен разом з серцевими глікозидами. Тріамтерен суттєво не впливає на кислотно-основну рівновагу, в сечі дещо збільшується рН внаслідок зменшення екскреції Н+ і збільшення секреції НСО3. При його застосуванні деякою мірою посилюється виділення сечової кислоти, відбуваються певні порушення обміну фолієвої кислоти. Через подібність хімічної будови тріамтерену до фолієвої кислоти препарат здатний пригнічувати редуктазу, яка перетворює фолієву кислоту на фолінієву. Останнє слід враховувати, призначаючи препарат вагітним і дітям раннього віку.
Протипоказання: гіперкаліємія.
Амілорид — за дією і клінічним застосуванням близький до тріамтерену. Як калійзберігаючий препарат використовують самостійно і в комбінації з іншими засобами.
Спіронолактон (верошпірон, альдактон — γ-лактон пропіонової кислоти) за хімічною будовою подібний до мінерало-кортикоїду альдостерону.
Фармакодинаміка. Спіронолактон, як і тріамтерен, порушує надходження натрію всередину клітин стінки ниркових канальців. Однак механізм його дії дещо відрізняється. Він перешкоджає взаємодії альдостерону з ядерним хроматином (див. мал. 38), внаслідок чого блокується ДНК-залежний синтез інформаційної РНК, яка, надходячи в рибосоми, забезпечувала б синтез білка-переносника натрію. Порушення реабсорбції натрію зумовлює підвищене його виділення з організму. Часто внаслідок цього спіронолактон називають антагоністом альдостерону, оскільки його дія виявляється завдяки блокуванню дії цього гормону. У зв'язку з цим препарат найефективніший у випадках гіперальдостеронізму, і його треба призначати в дозах залежно від ступеня захворювання. Маючи такий механізм дії, спіронолактон починає діяти тільки на 2—5-й день від початку його приймання. Як і тріамтерен, спіронолактон практично не впливає на виділення з організму калію.
Протипоказання: гіперкаліємія, метаболічний ацидоз, недостатність нирок, азотемія, перший триместр вагітності.
До засобів, які порушують транспорт натрію на рівні базальної мембрани, клітин стінки ниркових канальців, належать: інгібітори карбоангідрази (діакарб); похідні бензотіадіазину — тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова); похідні кислоти антранілової (фуросемід, буфенокс, клопамід). До цієї групи належали також ртутні діуретики, які зараз не випускають.
До інгібіторів карбоангідрази належить діакарб (фонурит, ацетазоламід, діамокс), який є похідним сульфанілової кислоти (2-ацетилтіаміно-1, 3, 4-тіадіазид-5-сульфамід ).
Фармакокінетика.Діакарб добре абсорбується у травному каналі. Через 0,5—2 год. після прийому накопичується в кірковій речовині нирок у концентрації, яка перевищує її в сироватці крові у 2—3 рази. Дія препарату після прийому всередину починається через 1—1,5 год., максимум дії — через 2—4 год., тривалість дії 6—12 год. Після внутрішньовенного введення дія розпочинається через 2—5 хв., максимум дії — через 10—15 хв., тривалість дії — 4—5 год. Виділяється переважно нирками за рахунок секреції у проксимальному канальці. Т½ — 100 хв.
Фармакодинаміка. У функції нирок важливу роль відіграє фермент карбоангідраза. У клітинах ниркових канальців під її впливом з води і вуглекислого газу утворюється вугільна кислота, яка дисоціює на Н+ і HCO3.
Здатність нирок секретувати в сечу Н+ і реабсорбувати НСО3 спрямована на підтримання кислотно-основної рівноваги. Іони водню, які утворюються в клітинах ниркових канальців, переходять через апікальну мембрану в просвіт канальців в обмін на Na+. Водень, що надійшов до первинної сечі, як це видно зі схеми, реагує з НСO3, утворюючи вугільну кислоту, яка розпадається на СO2 і Н2O. Крім того, в просвіті канальців утворюється NaH2PO4 та NH4Cl. У клітинах канальців Na+ разом з НСO3 реабсорбується через відповідний насос базальної мембрани.
При блокуванні карбоангідрази ці процеси порушуються. Зменшується обмін Н+ на Na+, що перешкоджає його транспорту всередину клітини. Замість Н+ з клітин починає виходити К+, а Н+ затримується. На базальній мембрані практично перестає працювати насос, за допомогою якого здійснюється реабсорбція Na+ разом з НСО3. Все це призводить до зменшення реабсорбції Na+ і підвищеного виділення його і води з організму. Поряд з цим збільшуються втрати К+ і затримуються в організмі іони водню, що призводить до розвитку гіпокаліємії та ацидозу. Виникненню ацидозу сприяє також зменшене утворення і надходження в кров NaHCO3, як гідрогенкарбонатного буферу.
Здатність блокувати карбоангідразу вперше була виявлена у стрептоциду, потім і в інших сульфаніламідів. Уведення сульфаніламідної групи в гетероциклічну сполуку значно підсилює цю дію.
Показання. Діакарб застосовують як сечогінний засіб, проте його діуретична дія значно слабша порівняно з іншими препаратами. Його застосовують також при глаукомі: секреція внутрішньоочної рідини відбувається за участю карбоангідрази, пригнічення її у війчастому тілі зменшує секрецію рідини і поліпшує її відтік.
У зв'язку з тим, що карбоангідраза бере також участь в утворенні цереброспінальної рідини, діакарб іноді застосовують для зниження внутрішньочерепного тиску.
У випадках тривалого застосування діакарбу можлива гіпокаліємія, у зв'язку з чим потрібно проводити корекцію препаратами калію. У випадках ацидозу діакарб слід відмінити і вводити розчини натрію гідрогенкарбонату внутрішньовенно.
Протипоказання: значна недостатність дихання, уремія, цукровий діабет (поглиблює ацидоз), цироз печінки, недостатність серця, наднирників (викликає гіпокаліємію).
Похідні бензотіадіаепіну — тіазиди. До цієї групи належать гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін.
Гідрохлортіазид (дихлотіазид, гіпотіазид, нефрикс — 6-хлор-7-сульфамоїл-3,4-дигідро-2Н-1,2,4-бензотіадіазин-1,1-діоксид). До структури препарату, як і до діакарбу, входить сульфонамідна група.
Фармакокінетика. Добре абсорбується з травного каналу. Вже через 10 хв. після прийому виявляють у крові, максимум концентрації після разового прийому препарату реєструється через 45—60 хв., тривалість дії до 4—6 год, Т½ від 5,6 до 14,8 год залежно від дози. Виділяється головним чином нирками шляхом секреції у проксимальному канальці, як і сечова кислота, тому внаслідок конкуренції гальмується її виділення з організму.
Циклометіазид (циклопентіазид, навідрекс — 2-циклопентилметил-6-хлор-7-сульфамоїл-3, 4-дигідро-1, 2, 4-6ензотіадіазин-1, 1-діоксид). За хімічною будовою нагадує гідрохлортіазид, відрізняючись лише тим, що один з атомів водню у положенні С3 замінений метилциклопентильним радикалом.
Фармакокінетика. Добре абсорбується у травному каналі. Сечогінна дія проявляється через 2—4 год, максимум дії через 3—6 год, тривалість — близько 10—12 год. Як і гідрохлортіазид, виводиться нирками шляхом секреції в канальцях.
Оксодолін (гігротон, хлорталідон, салуретин — 1-оксо-3-[3-сульфамоїл-4-хлорфеніл]-3-оксиізоіндолін), як і гідрохлортіазид, має у молекулі сульфонамідну групу.
Фармакокінетика З травного каналу транспортується повільно. Добре сполучається з білками сироватки крові та еритроцитів. Дія розпочинається через 2—4 год. після прийому, тривалість дії — 2—3 доби. Екскретується нирками, однак після одноразового прийому за 4 доби виводиться тільки близько 25—50% прийнятої дози. Частково виводиться з жовчю і калом. Загальна його екскреція з сечею становить 65%. Т½ — 44 год.
Фармакодинаміка. Незважаючи на те, що всі похідні бензотіадіазину, як і діакарб, містять сульфонамідну групу, їх сечогінна дія, на відміну від діакарбу, виявляється не тільки завдяки частковому зв'язуванню карбоангідрази, а й за рахунок пригнічення активності Na+-К+-АТФ-ази, сукцинатдегідрогенази, ферментів окиснення неестерифікованих жирних кислот тощо. Внаслідок цього порушується забезпечення енергією натрієвого насосу і зменшується реабсорбція Na+, що зумовлює збільшення натрійурезу і діурезу. Одночасно підвищується виділення калію і хлоридів, а також деякою мірою гідрогенкарбонатів та іонів магнію. Тіазиди у звичайних дозах не викликають суттєвих порушень кислотно-основної рівноваги. Їх можна застосовувати у випадку як ацидозу, так і алкалозу. Циклометіазид значно активніший за гідрохлортіазид. Особливістю оксодоліну є відносно тривала його дія, зумовлена повільним виведенням нирками.
Інтенсивне виведення з організму натрію і води зумовлює зменшення об'єму крові, тому тіазиди призначають хворим на гіпертензивну хворобу. Вміст натрію і води в стінці судин зменшується, внаслідок чого, з одного боку, вона стає тоншою і збільшується просвіт судин, а з другого — зменшується чутливість адренорецепторів судин до катехоламінів, що також сприяє розширенню судин.
При нецукровому діабеті тіазиди виявляють парадоксальний ефект — значно знижують діурез. Механізм такої дії не з'ясовано. Вважають, що це відбувається внаслідок пригнічення центру спраги як безпосередньо, так і завдяки зниженню осмолярності сироватки крові за рахунок надмірного виведення з організму натрію. Крім того, тіазиди здатні пригнічувати активність фосфодіестерази у клітинах ниркових канальців, що призводить до накопичення цАМФ. Вазопресин за рахунок впливу на аденілациклазу також збільшує вміст цАМФ, що підвищує проникність стінки для води, сприяючи її реабсорбції.
Побічна дія. Тіазиди за рахунок посиленої екскреції з організму К+ у випадках тривалого застосування можуть викликати гіпокаліємію. У зв'язку з цим, застосовуючи їх, слід збільшувати введення в організм калію. Оскільки тіазиди секретуються клітинами ниркових канальців, вони здатні порушувати виділення інших речовин, зокрема сечової кислоти. Через це у хворих на подагру застосування тіазидів може призвести до загострення захворювання. У високих дозах тіазиди здатні викликати гіпохлоремічний алкалоз.
До похідних дихлорфеноксиоцтової кислоти належить кислота етакринова (урегіт — 2,3-дихлор-4-[2-метилен-1-оксобутил]-феноксиоцтова кислота), для якої властива висока діуретична активність.
Фармакокінетика. Кислота етакринова добре абсорбується з травного каналу. У сироватці крові зв'язується з білками. Після прийому всередину дія розпочинається через 20—40 хв., максимум дії — через 1—2 год., тривалість — 4—8 год. Після введення внутрішньовенно ефект настає через 5—15 хв., максимум дії — через 15—30 хв, тривалість 2—3 год. Знешкодження відбувається в печінці. Виводиться з організму головним чином нирками, близько 30% з жовчю, 20% виводиться в незміненому стані, близько 40% — у вигляді метаболітів. У сечу препарат надходить завдяки фільтрації в клубочках і секреції у проксимальних канальцях. Т½ — 0,5—1 год.
Фармакодинаміка. Кислота етакринова діє на рівні базальних мембран клітин канальцевого епітелію переважно у висхідній частині петлі нефрону. Вона блокує активність ферментів, які беруть участь в утворенні енергії окисного фосфорування і гліколізу. У зв'язку з цим енергетичне забезпечення відповідних насосів погіршується, особливо того, який забезпечує реабсорбцію Na+ і Сl—. Крім того, кислота етакринова, впливаючи на базальну мембрану клітин стінки канальців, перешкоджає подальшому перенесенню Na+. За рахунок зниження мембранної проникності для Na+ потреба в енергії для реабсорбції Na+ підвищується. Кислота етакринова зменшує чутливість нирок до вазопресину, не блокує карбоангідразу, за тривалого застосування може знижувати артеріальний тиск. Механізм антигіпертензивної дії такий, як у тіазидів. Препарат збільшує виведення з організму хлоридів, бромідів, йодидів тощо, а тому при отруєнні цими речовинами кислота етакринова діє позитивно.
Побічна дія. У випадках тривалого застосування у великих дозах можлива гіпокаліємія внаслідок посиленої екскреції К+, а також гіпохлоремічний алкалоз внаслідок збільшеної втрати хлоридів. Можливі диспепсичні явища, біль у ділянці стравоходу і товстої кишки, що зумовлено подразнювальною дією препарату. Після внутрішньовенного введення можливі скарги на біль вздовж вени, розвиток флебіту. У зв'язку з цим препарат доцільно розводити у 40 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вводити у вену повільно.
Похідні кислоти антранілової. До цієї групи належать найактивніші з усіх застосовуваних сечогінних засобів — фуросемід, буфенокс та ін., котрі відносять разом з кислотою етакриновою до петльових сечогінних засобів.
Фуросемід (лазикс, фурантрил, фрусемід та ін. — 4-хлор-[2-фурилметил]-5-сульфамоїлантранілова кислота), як і деякі інші препарати цієї групи, містить у своїй молекулі сульфонамідну групу.
Фармакокінетика. Фуросемід абсорбується з травного каналу на 50—75%. Після надходження у кров утворює сполуки з білками сироватки крові, однак у випадках уремії цей зв'язок значно зменшується. Після прийому всередину дія розпочинається через 30—60 хв., максимум дії — через 1—2 год., тривалість — 6—8 год. Після введення у вену дія розпочинається через 5—10 хв., максимальна — через 20—60 хв., триває 2—4 год. Швидка дія препарату дає можливість використовувати його для невідкладної терапії. Т½ — 30—60 хв. Метаболізм препарату здійснюється в печінці (гідроліз і кон'югація з глюкуронідом). Виділяється нирками шляхом фільтрації в клубочках та секреції. При недостатності нирок Т½ значно збільшується (8—15 год.).
Фармакодинаміка. Дія фуросеміду на клітини ниркових канальців різнобічна. Він знижує активність гексокінази, малеат- і сукцинатдегідрогенази, а також Nа+-К+-АТФ-ази, внаслідок чого енергетичне забезпечення натрієвого насосу стає недостатнім. Крім того, фуросемід роз'єднує процеси утворення енергії та її надходження до насосів. Підвищується зворотна проникність базальної мембрани клітин канальців для Na+. У зв'язку з цим пасивний потік Na+ з позаклітинного простору всередину клітин канальців збільшується, що призводить до підвищення пулу Na+ в них і зменшує надходження його з просвіту канальців. До того ж перенесення Na+ через базальну мембрану в інтерстицій різко зменшується. За таких умов на реабсорбцію Na+ потрібно більше енергії. У фармакодинаміці фуросеміду суттєве значення має його вплив на рівень простагландинів та кінінів, що зумовлює судинорозширювальну дію, поліпшення гемодинаміки нирок, прискорює і посилює натрійуретичний ефект препарату.
У зв'язку з потужною натрійуретичною дією фуросемід часто призначають для дегідратаційної терапії у випадках набряку мозку і легень. Подібно до тіазидів, фуросемід знижує артеріальний тиск, у зв'язку з чим його призначають хворим на гіпертензивну хворобу в поєднанні з антигіпертензивними засобами.
Побічна дія. У випадках призначення великих доз фуросеміду може різко зменшуватись об'єм крові та позаклітинної рідини, що є досить небезпечним. За тривалого застосування препарату може виникнути гіпокаліємія, гіпохлоремія, метаболічний алкалоз. Внаслідок зменшення секреції сечової кислоти може загострюватись подагра. Після введення у вену великих доз може спостерігатися ототоксичний ефект. Особливо часто це ускладнення виникає у хворих з недостатністю нирок, а також у випадках одночасного застосування антибіотиків з ототоксичною дією (аміноглікозиди, цефалоспорини).
Буфенокс (буметанід — 3-бутиламіно-4-фенокси-5-сульфамоїлбензойна кислота) за хімічною будовою і дією близький до фуросеміду.
NH-(СН2)-СН3
Фармакокінетика. Буфенокс швидко і майже повністю абсорбується з кишок. Після прийому всередину дія розпочинається через 20—40 хв., максимум дії — через 1—1,5 год., тривалість — 4—6 год. Після введення у вену препарат починає діяти через 2—5 хв., максимальна дія — через 10—20 хв., тривалість дії — 1—3 год. В організмі практично не метаболізується і в незміненому вигляді виводиться з сечею.
Фармакодинаміка. Буфенокс за дією нагадує фуросемід. Головною відмінністю препарату є його швидша, сильніша і коротша дія. За даними різних авторів, буфенокс у 20—50 разів активніший, ніж фуросемід. Меншою мірою, ніж фуросемід, збільшує ниркову екскрецію К+, оскільки менше блокує карбоангідразу
Раскрутка сайта - регистрация в каталогах PageRank Checking Icon Яндекс цитирования